Бували-живали цар да цариця; у цариці був один син, Іван-царевич. Незабаром цар помер, синові своєму царство залишив.
Царював Іван-царевич, тихо і благополучно і всіма підданими був любимо. Одружився Іван, і незабаром народилися у нього два сини.
Іван-царевич ходив з своїм військом воювати в інші землі, в далекі краї, до Пана Плешевичу; ратьсилу його побив, а самого в полон узяв і заточив до в'язниці.
А був Пан Плешевич куди гарний і пригожий! Побачила цариця, мати Івана-царевича, полюбила і стала часто відвідувати його в темниці.
Одного разу говорить їй Пан Плешевич:
- Як би нам твого сина, Івана-царевича, вбити? Став би я з тобою разом царювати!
Цариця йому у відповідь:
- Я б дуже рада була, якщо б ти вбив його.
- Сам я вбити його не можу, а чув я, що є в чистому полі чудовисько про трьох головах. Скажіть царевичу хворої і вели вбити чудовисько про трьох головах та вийняти з чудовиська всі три серця; я б з'їв їх - і в мене сили прибуло.
На інший день цариця розболілася-расхворалась, покликала до себе царевича і каже йому таке слово:
- Чадо моє миле, Іван-царевич! Поїдь в поле чисте, убий чудовисько про трьох головах, вийми з нього три серця і привези до мене: з'їм - авось видужаю!
Іван-царевич послухався, сів на коня і поїхав. У чистому полі він прив'язав свого доброго коня до старого дуба, сам сів під дерево і чекає... Раптом прилетіло чудовисько велике, село на старий дуб - дуб зашумів і погнувся.
- Ха-ха-ха! Буде чим поласувати: кінь - на обід, молодець - на вечерю!
- Ех ти, паскудне чудовисько! Не уловивши білого лебедя, та їси! - сказав Іван-царевич, натягнув свій тугий лук і пустив калену стрілу; разом збив чудовиську всі три голови, вийняв три серця, привіз додому і віддав матері.
Цариця наказала їх сжарить; після взяла і понесла в темницю до Пана Плешевичу.
З'їв він, цариця і питає:
- Що - буде в тебе сили, як у мого сина?
- Ні, ще не буде! А чув я, що є в чистому полі чудовисько про шести головах; нехай царевич з ним побореться. Одне що-небудь: або страхопуд його пожере, або він привезе ще шість сердець.
Цариця побігла до Івану-царевичу:
- Чадо моє миле! Мені трохи полегшало; а я чула, що є в чистому полі інше чудовисько, про шести головах; убий його й привези шість сердець.
Іван-царевич сів на коня і поїхав в чисте поле, прив'язав коня до старого дуба, а сам сів під дерево. Прилетіло чудовисько про шести головах - весь дуб похитнувся.
- Ха-ха-ха! Кінь - на обід, молодець - на вечерю!
- Ні, чудище погане! Не уловивши білого лебедя, та їси!
Натягнув царевич свій тугий лук, пустив калену стрілу і збив чудовиську три голови.
Кинулося на нього чудище погане, і билися вони довгий час; Іван-царевич подужав, зрубав і інші три голови, вийняв з чудовиська шість сердець, привіз і віддав матері.
Вона того часу наказала їх сжарить; після взяла і понесла в темницю до Пана Плешевичу.
Пан Плешевич від радості на ноги скочив, цариці чолом бив; з'їв шість сердець. Цариця і питає:
- Що - стане в тебе сили, як у мого сина?
- Ні, не стане! А чув я, що є в чистому полі чудовисько про дев'яти головах: коли з'їм його ще серця - тоді напевно буде у мене сили з ним поборотися!
Цариця побігла до Івану-царевичу:
- Чадо моє миле! Мені краще стало; а я чула, що є в чистому полі чудовисько про дев'яти головах; убий його й привези дев'ять сердець.
- Ах, матінко рідна! Адже я втомився, мабуть, мені не вистояти супроти того чудовиська про дев'яти головах!
- Дитя моє! Прошу тебе - поїдь, привези.
Іван-царевич сів на коня й поїхав; в чистому полі прив'язав коня до старого дуба, сам сів під дерево і заснув.
Раптом прилетіло чудовисько велике, село на старий дуб - дуб до землі похитнувся.
- Ха-ха-ха! Кінь - на обід, молодець - на вечерю!
Царевич прокинувся:
- Ні, чудище погане! Не уловивши білого лебедя, та їси!
Натягнув свій лук, пустив калену стрілу і відразу збив шість голів, а з іншими довго-довго бився; зрубав і ті, вийняв серця, сів на коня і поскакав додому.
Мати зустрічає його:
- Що, Іван-царевич, привіз дев'ять сердець?
- Привіз, матінко! Хоч з великим трудом, а дістав.
- Ну, дитя моє, тепер відпочинь!
Взяла від сина серця, наказала сжарить і віднесла в темницю до Пана Плешевичу.
Пан Плешевич з'їв, цариця і питає:
- Що - стане тепер сили, як у мого сина?
- Стане стане, та все небезпечно; а я чув, що коли богатир в баню сходить, то багато у нього сили убуде; пішли-ка наперед сина в баню.
Цариця побігла до Івану-царевичу:
- Чадо моє миле! Треба тобі в лазню сходити, з білого тіла піт омити.
Іван-царевич пішов у лазню; тільки що обмився - а Пан Плешевич тут як тут, розмахнувся гострим мечем і зрубав йому голову.
Дізналася про те цариця - застрибала від радості, стала з Паном Плешевичем в любові поживати та усім царством заправляти.
Осиротіли двоє малих синів Івана-царевича. Ось вони бігали, грали, у бабусі-задворенки віконницю изломали.
- Ах ви, такі-сякі! - облаяла їх бабуся-задворенка. - Навіщо віконницю изломали?
Прибігли вони до своєї матері, стали її питати: чому, мовляв, так неласкаво обійшлася з нами? Каже мати:
- Був би у вас батюшка, заступився, та вбив його Пан Плешевич, і поховали його під сирої землі.
- Матінко! Дай нам мішечок сухарів, ми підемо оживимо нашого батюшку.
- Ні, дитятки, не оживити його вам.
- Благослови, матінка, ми підемо.
- Ну, ідіть...
Того часу діти Івана-царевича срядились і пішли в дорогу.
Чи довго, чи недовго йшли - скоро казка мовиться, та не скоро діло робиться, - попався назустріч їм сивий дідок:
- Куди ви, царевичі, прямуєте?
- Йдемо до батюшки на могилу: хочемо його оживити.
- Ох, царевичі, вам самим його не оживити. Хочете, я допоможу?
- Допоможи, дідусь!
- Нате, ось вам корінець; отройте Івана-царевича, цим корінцем його витріть.
Вони взяли корінець, знайшли могилу Івана-царевича, розрили, вийняли його, тим корінцем витерли. Іван-царевич встав:
- Здрастуйте, діти мої милі! Як я довго спав!
Вернувся додому, а у Пана Плешевича бенкет іде. Як побачив він Івана-царевича, так зі страху і аж затремтів.
Іван-царевич зрадив його лютої смерті. Поховали Пана Плешевича і вирушили поминки творити; і я тут був - поминав, кутю великою ложкою сьорбав, по бороді текло - в рот не попало!
